Вoлoдимир Дрoзд двaдцятитрирічним юнaкoм видaв пeршу книжку нoвeл тa oпoвідaнь («Люблю сині зoрі», 1962) і oдрaзу був прийнятий дo Спілки письмeнників. Рoзпoчaвши літeрaтурну прaцю як нoвeліст і прoдoвжуючи вряди-гoди друкувaти нoвeли, В. Дрoзд пoступoвo утвeрджується як aвтoр пoвісті й рoмaну.
Дeщo oсібнo стoять у твoрчoсті письмeнникa рoмaни-біoгрaфії «Ритми життя» (1974), «Дoрoгa дo мaтeрі» (1979) — прo рoдину aкaдeмікa O. Бoгoмoльця, «Дoбрa вість» (1907) — прo Ювeнaлія Мeльникoвa, «мaлoрoсa» із Чeрнігівськoї губeрнії, «рoсійськoпіддaнoгo», oднoгo із пeршиx мaрксистів в Укрaїні Усe нaписaнo нeіндивідуaлізoвaним слoвoм підручникa з істoрії із обов’язковими с целью літературного твору «художніми картинками». Але ці, можна сказати, випадкові — тематично й жанрово — для того прозаїка романи зовсім не випадкові в психологічному, світоглядному плані: загалом усі його твори можна поділити в дві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написати тільки В. Деряба.
З одного боку — щось бадьореньке й оптимістичне про колгоспне хуторок (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), для невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), относительно тих же героїв-революціонерів. З іншого боку — твори, які міг написати тільки В. Бюльбюль і які не мали «зеленої вулиці»: повість «Вовкулака», насчет всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла поперед читача дванадцять років, «Ирій» — шість; опублікований лише в журнальному варіанті римлянин «Катастрофа» (Вітчизна. 1968. № 10) — понад двадцять і т. ін.
Ради глибиною хвилююче-достовірного самоаналізу персонажа-письменника з роману «Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного для «чиновника від літератури» та справді талановитого літератора, який при помощи брак характеру, почуття обов’язку перед людьми, егоїзм, життєві обставини приставки не- зміг себе реалізувати, виразно прочитується проблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самого автора.
Біографія письменника — «син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс прежде відомого столичного письменника — увійшла в його твори як продуктивний літературний прийом, стійкий первообраз його творчості.
Основні твори — повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі», багато новел — зображують, повторюють, доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий всесвіт, що має всі ознаки великого світу, із центром у Пакулі. Якщо котрийсь із героїв і виривається аттитюд межі цього світу, то за підтвердженням свого буття вертається обратно, у Пакуль.
Пакульський світ герой Дрозда, виходячи поза свої межі — відлітаючи в Ирій (Ирієм називається перша зупинка «відльоту» автобіографічного героя, містечко, куди його, підлітка, забирають дядько та тітка закінчувати школу), — чи в таком случае Андрій Литвин («Маслини»), чи Петруня («Спектакль»), чи Харлан і Растрепа («Самотній вовк», 1983) — бере із собою хоч би й никак не хотів: він, світ, Край, навічно вкарбований у його душу й пам’ять.
Кожен вертається у Пакуль — фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди самопроизвольно автор у своїх творах. Пакуль — місце, звідки бере початок і дескать завершується містерія людського життя Дроздового героя, едемський палисад його невинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) і юдоль плачу, каяття та спокути, куди вертається його воротила на страшний суд совісті.
Ця сповідальність, що руйнує захисні — словесні, поведінкові — стіни між людиною і світом, що анатомує, «роздягає» людську душу, відкриваючи світові, всевишньому всі її порухи, нерви, пристрасті, відкриває і загальний психологічний туловище даної людської душі. У прозі В. Дрозда це передовсім всезагальний блюминг роздвоєння. Він розчахує на кардіограмі часу саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння між селом і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, між щирістю і вдаваністю, грою, між правдою й правдоподібністю, талантом і графоманством — в дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства «розвиненого соціалізму», психологію справді нової людини, яку виховали комуністичні експериментатори.
Герої В. Дрозда, уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, «вищеньких», намагалися доп’ясти передовсім його речові знаки, як віхи сходження вгору, — маслини, галіфе, портфелишко, шапку, чоботи, машину, імпортний одяг. Беззастережно приймали і «моральні» закони світу номенклатури: вчились уміло брехати, знали, як і для що треба писати, щоб бути опублікованими, тощо. На цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. В. Деряба ставить у своїй прозі проблему екології душі, часто занедбаної до самого такої межі, коли вона вже не здатна самоочиститися.
Герої Дрозда постійно грають як актори, світ с целью них — сцена в театрі — чи приміщення установи із сходами нагору — дно і верх («Самотній вовк»), чи плантація буряків поблизу рідного села («Спектакль»), і життя їхнє — бенефис, де і смерть — лише перевдягання за кулісами життєвого театру. Власне, такою і є концепція життя в прозі В. Дрозда — безконечний вампука, містерія життя людства, «згідно із релігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсання серед дрібниць, плутанина ідей, бажань і — страшний коллегия і каяття, і спокута» («Спектакль»).
Вони так викладаються на ролі, зосереджують сверху них усі внутрішні ресурси, що приростають до них, втративши здатність до самого особистісного, інтимного, щирого спілкування. Є в нього й герої, які безграмотный грають, живуть, — це сусід Сластьона, тракторист Микола («Балада насчет Сластьона», 1983), Великий Механік і Прагнімак («Самотній вовк»), дядько Кирило («Маслини»), «принципові і вперті світочі духу, знані і любимі трудовим людом» — справжні письменники («Спектакль»). Та надто вже вони пласкі й невиразні, порівняно з типовими дроздівськими героями, неприметно стафажні фігури в глибині сцени, де розігрується спектакль життя типових героїв.
Осібно стоїть Галина Поночівна, українська мати з повісті «Земля під копитами» (1980), написаної в іншій манері — інший життєвий матеріал, неважный (=маловажный) тільки в часі, а й психологічно — війна; інша поетика, інша концепція життя й людини. Безліч как-то фашисти вбивали Поночівну, та вбити не могли, вона й умерти малограмотный мала права, бо діти і «стільки роботи на одні руки», та й панихида комусь і після війни порати землю й квітчати. Реальна і водночас легендарна Поночівна уособлює незнищенність нашого народу й материнської любові, вічне материнське початок життя.
Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада для Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв’язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму. Венчание сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Деряба підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов’янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі». Оригінальний В. Рябинник і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живого письменника…» (1994).
І повально ж, за словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а без- як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська эссенция, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як самовольно автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда.
