(6 грудня 1871 — 7 чeрвня 1938)
Вoрoний Микoлa Кіндрaтoвич (псeвдoнім і криптoнім — Aрлeкін, Віщий Oлeг, Homo, Sirius, Кіндрaтoвич, Микoльчик, М.В., К-ич М, М-У-кo тa інші; 24.XІ (6.XІІ) 1871, Кaтeринoслaвщинa (тeпeр Дніпрoпeтрoвщинa) — 7 .VI. 1938) — укрaїнський пoeт, тeaтрoзнaвeць, пeрeклaдaч. Нaрoдився в сім’ї рeмісникa. Бaтькo — К. П. Вoрoний пoxoдив з кріпaків, мaти — O. Д. Кoлaчинськa — з рoду oсвітньoгo діячa 17-18 стoліття, рeктoрa Київської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний по (по грибы) зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури.
Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати перед вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський педфак). У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив в формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і обещание", де вів рубрику "Вісті з Росії".
Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський напев" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Сигнал". З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших, 1901 залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний никак не сприйняв і в 1920р. емігрував за кордон.
Жив у Варшаві, мол зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав накануне Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий момент був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш "Никак не журись, дівчино").
Публікувався в періодичних виданнях "Сигнал", "Літературно-науковий вістник", "Засів", "Дзвін", "Сяйво", "Радость", в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: "Акорди", "Українська Музка", в альманахах "Складка", "По (по грибы) красою", "Дубове листя", "Бери вічну пам’ять Котляревському", "Багаття" та інших. У 1901 в "Літературно-науковому вістнику" опублікував відкритий противень програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись давно нових течій і напрямів сучасних літератур". У виданому ним альманасі "З-по-над хмар і долин" (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, "чистого мистецтва" та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших.
Перша збірка Вороного "Ліричні поезії" вийшла 1911 у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці "В сяйві мрій" (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання ("Мандрівні елегії"). Він одним з перших насаждать у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, дескать протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини задолго. Ant. с краси, світла, осягнення космосу ("Ікар", "Сонячні хвилини"), розкриває трагізм духовної самотності (круговорот "Осокорі"). Орієнтована передусім на читача, вихованого возьми кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, из-за висловом О. І. Білецького, "явище високої художньої цінності" (В книзі: Вороний Микола. Поезії. К., 1929, с.32).
Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння впредь до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю впредь до народу, шаною до його кращих синів ("Краю мій рідний", "Горами, горами", "Привид", вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність ("Мерці", "Молодий патріот", "Старим патріотам").
Вороному належить линия мистецтвознавчих ("Пензлем і пером") і театрознавчих розвідок ("Театральне мистецтво й український место действия", 1912; "Театр і драма", 1913, в якій виступає прихильником системи Станіславського; "Михайло Щепкін", 1913; "Український мельпомена у Києві", 1914; "Режисер", 1925; "Драматична дива", 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Вороний — литератор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. Репресований у 1934 році. Розстріляний 7 червня 1938р. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Практически України.
