БEЛЛЬ, Гeнріx (Boll, Henrich — 21.12.1917, Кeльн — 16.07. 1985, Eйфeль) — німeцький письмeнник, лaурeaт Нoбeлівськoї прeмії 1972 р.
Був шoстoю дитинoю у кaтoлицькій сім’ї стoлярa Віктoрa Бeлля тa Мaрії Бeлль. Прeдки з бoку бaтькa eмігрувaли з Aнглії з рeлігійниx мoтивів. У 1924 — 1928 pp. нaвчaвся в нaрoдній шкoлі в Рaдeртaлє — у пeрeдмісті Кeльнa, куди пeрeїxaлa сім’я бaтьків. У 1925 р. сім’я рoзoрилaся внaслідoк бaнкрутствa рeмісничoгo бaнку. Сім’я Бeллів змушeнa булa прoдaти будинoк в Рaдeртaлє і пoвeрнутися в Кeльн. У двaдцятилітньoму віці Бeлль пoчaв писaти oпoвідaння прo дoлі рoзoрeниx, зубoжілиx oбивaтeлів. Пeрші літeрaтурні спрoби позначені впливом Ф. Достоєвського. У1937 p., отримавши атестат зрілості, найнявся учнем у книжковий стек у Бонні. Після відбуття у 1938 р. трудової повинності Белль влітку 1939 р. вступив у Кельнський університет, а восени був призваний после гітлерівського вермахту. Брав участь у Другій світовій війні бери території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини та Німеччини. Був тричі поранений. Спроби ухилитися від військової служби успіху никак не мали. Наприкінці війни дезертирував, у 1945 р. повернувся в Кельн. Вступив в університет, працював помічником столяра, публікував оповідання в газетах і журналах (1947).
Одаренный успіх Беллю приніс перший його роман «Де ти був, Адаме?»(«Wo warst du, Adam?», 1951), у якому йдеться оборона долі фронтовиків наприкінці війни. Уже вивішані білі прапори мирними жителями, які з радістю і тривогою чекають кінця рейху, але нікому з героїв малограмотный судилося спізнати мирного щастя. Солдат Файнхальс, колишній архітектор, братиме будущность у відновленні стратегічно важливого моста. Міст відновили, але одразу ж підірвали, оскільки ним міг тепер скористатися враг. Файнхальсу рукою подати до свого дому, який він покинув багато років тому. Постріл, Вотан із останніх пострілів, зроблених німецькими гарматами по своїх співвітчизниках, наздоганяє його для порозі отчого дому. Гине у концтаборі його кохана, її власноручно розстрілює начальник концтабору, схиблений на вокальному мистецтві: він створив табірний большое количество зі своїх жертв. Вчувши у її співі віру, істинну віру в людину, в її досконалість і мужність, нікчемний правитель-комендант не витерпів і вистрелив упритул.
У 1951 р. Белля запросили получи засідання «Групи-47», яка об’єднувала найзначніших німецьких письменників, дескать йому була вручена премія. У подальшому Белль брав предел у роботі «Групи-61».
Після виходу романів «І не промовив жодного слова» (« Und sagte kein einziges Wort», 1953), «Дім вне господаря» («Наш ohne Hiiter», 1954), «Хліб ранніх літ» («Das Brot der friihen Jahre», 1955), «Більярд о пів получи и распишись десяту» («Billard urn halb zehn», 1959) Белля визнали в Західній Німеччині найзначнішим письменником покоління, яке повернулося з фронту.
У творчості Белля приваблює його чесність і добротолюбие, його увага до малих і старих, його зворушливе піклування относительно жінок без чоловіків і дітей без батьків. Усі скромні (человеческое, обділені долею, кого нацистські філософи таврували як «недолюдків» , стали улюбленими героями його романів, їм письменник намагається дарувати втіху і надію, в них відкриває скарби душі, много раз невідомі їм самим. У романі «Більярд о пів на десяту» Белль створив символічні образи невинних агнців та диких буйволів, які провокують політичні катаклізми. Цей конфлікт если варіюватися і в інших творах.
Мірилом усіх вчинків героїв Белля в війні чи в мирні дні, коли війна знову нагадує насчет себе, є справедливість. Письменник ненавидить фашизм за те, що він був узаконеною несправедливістю, глумом по-над людською гідністю. Витоки трагічного в Беллі криються у розриві між свідомістю та вчинком, але я повісті «Самовільна відлучка» чи роману «Очима клоуна» («Ansichten eines Clowns», 1963) (пусть) даже ніяк не похмурий. Мало хто вмів так смішити, як Б. Його тонка іронія, а почасти дошкульна иронизирование спрямовані проти сильних світу цього, проти тих можновладців, котрі завжди приховують обличчя під маскою серйозності, щоб приховати глупоту, — теж специфічна риса його письменницької манери.
Упродовж усього свого життя Лені мовби далеко не помічає вибухів і заворотів німецької історії. Здається, ця «справжня німецька дівчина», а згодом удова фронтовика покірно несе свій хрест, але це зовсім безлюдный (=малолюдный) так. Лені, жодним словом, жодною справою не протестуючи проти нацистського режиму, здійснює вчинки, несумісні з догмами та законами рейху. Зрозуміло, що найбільше докорів і пліток викликає її Ромаха з радянським військовополоненим Борисом Колтовським. Їхня любовна історія в даному випадку (пусть) даже ніяк не приватна справа, а виклик всім устоям і нормам. Якби для це дізналася влада, їх очікувало б страшне покарання.
Белль любив подорожувати. Він відвідав Польщу (1956), Швецію (1956), Грецію (1972), Ізраїль (1972), Еквадор (1979). Неодноразово бував у Франції, Англії і особливо в Ірландії, -де проживав у власному домі.
У 1962 р. Белль уперше відвідав Радянський Общество. Він побував у Москві, Ленінграді та Ясній Поляні. У 1965 р. відбулася друга поїздка ради тим самим маршрутом, а, окрім того, протягом двох тижнів він відпочивав у Дубултах. У 1967 р. Белль побував у Москві, Тбілісі та Ленінграді, дескать збирав матеріали для фільму про Ф. Достоєвського. Прем’єра фільму «Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург» («Der Dichter und seine Stadt: Fjodor Dostoewski und Petersburg») із супровідним текстом відбулась держи телебаченні в 1969 р. Востаннє Белль відвідав СРСР у 1979 р. Після цього настало взаємне збайдужіння: Белль энергично виступав на захист письменників-дисидентів, а це викликало роздратування радянської офіційної влади.
Белль був глибоко віруючим католиком, в (видах нього релігія була мірилом людської совісті. Він різко критикував офіційну церкву в романах «Дім минус господаря «та «Очима клоуна». Не належав до жодної політичної партії, проте у передвиборній кампанії початку сімдесятих років наступательно підтримував Соціал-демократичну партію Німеччини. Опозиційна Партія християнських демократів та симпатизуючи їм засоби масової інформації оголосили Белля духовним наставником тероризму. У зв’язку з широкою облавою получи и распишись терористів у будинку Белля в Ейфелі було вчинено обшук.
У 1974 р. Белль опублікував повість «Втрачена репутация Катаріни Блюм, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» («Die verlorene Ehre der Katharina Blum oder: Wie Gewalt entstehen und wohin sie ftihren kann»), у якій знайшов відображення власний недавній досвід спілкування з пресою. Героїня повісті дала притулок людині, запідозреній у тероризмі, її прізвище потрапляє в газети, її цькують і обливають багном. У фіналі повісті вже Катаріна Блюм здійснює терористичний акт проти журналіста, який заплямував її чесне ім’я. Повість спричинила безмерный суспільний резонанс, була екранізованою.
У 1982 р. на Міжнародному конгресі письменників возьми захист миру в Кельні Белль виступив з промовою «Образи ворогів», в якій нагадав относительно небезпеку реваншизму. Незабаром після виступу стався підпал будинку Белля в Ейфелі, в результаті якого частина будинку згоріла. Тоді ж Радка Кельна присвоїла письменникові звання почесного громадянина (1982) і придбала архів Белля (1984).
У 1985 р. у зв’язку з сороковою річницею капітуляції фашистської Німеччини Белль опублікував «Лист раньше моїх синів» («Brief an meine Sonne»), в якому розповів ради те, як він особисто пережив закінчення війни. Хрия зведення рахунків з фашистським минулим присутня і в останньому посмертно виданому романі «Жінки бери тлі річкового пейзажу» («Frauen vor Flufllandschaft», 1985).
У 1980 p. Белль важко захворів, переніс часткову ампутацію правої обрезки. На початку липня 1985 р. змушений був знову лягти в клініку. 15 липня його виписали додому, а наступного ранку Белль несподівано помер. Похований 19 липня у Борнхаймі-Мертені поблизу Кельна. Символічною є назва посмертної публіцистичної книги Белля — «Здатність горювати» («Die Fahigkeit zu trauen», 1986).
