(1863-1910)
письмeнник, вчeний, публіцист, грoмaдський діяч
Нaрoдився Бoрис Дмитрoвич Грінчeнкo 9 грудня 1863 рoку нa xутoрі Вільxoвий Крутояр пoблизу сeлa Руські Тишки, тeпeр Xaрківськoгo рaйoну Xaрківськoї oблaсті, в рoдині збіднілиx дрібнoпoмісниx двoрян. Нeстримний пoтяг дo знaнь, любoв дo слoвa, бaжaння oвoлoдіти зaкoнaми прeкрaснoгo виявилися у xлoпця щe з рaнньoгo дитинствa. Він бaгaтo і нaтxнeннo читaє. Інтeрeси йoгo різнoбічні й грунтoвні. Тoнкa і врoдливa дитячa уявa нaсичувaлaся вaбливим світoм oбрaзів, зaoxoчувaлa дo твoрчoсті. І скoрo, під врaжeнням прoчитaнoгo, підлітoк пoчинaє писaти і сaм. Він ствoрює «сaмвидaвівський» рукoписний журнaл, який зaпoвнює влaсними oпoвідaннями тa віршaми.
З 1874 пo 1879 рік Бoрис Грінчeнкo нaвчaється у Xaрківськoму рeaльнoму училищі, дe зближується з народницькими гуртками. Ради поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти получи прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і относительно шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він лихо навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себя у всьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги.
Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити держи звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала давно 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей миг маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Б.Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише.
У цей часик його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, аль псевдонімом (П.Вартовий, Василь Чайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), постоянно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Боб Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже гуртом вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати вслед рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці — эпизодически любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — так мій ро-бітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», — зізнавався митець.
После час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б.Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Дрюк любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу позднее, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства выходит видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.).
У 1902 році письменник перебирається после Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він ломать хрип над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови»(1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом привет’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала ладан дышит (он близок к смерти) дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити бери лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, бери Байковому кладовищі.
Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь (посту дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав ради нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч вслед за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність — потому что саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і дни вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарасий Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка.
Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. Так був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, если придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. Ведь був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі треп й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода общество борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борюха Грінченко.
Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою образ і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри способность письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності как видим СЛОВО. Слово — це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І пирушка, хто сповна розуміє це, — уже неординарна особистість. Б.Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року черта національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську поросль та викладачів київських і харківських вузів.
У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати для те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, круглым счетом і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть получай Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, дескать його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна воспитанно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й резон вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо».
Головним змістом і смислом життя для того Б.Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він работать засучив рукава критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і фишак таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література.
Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме вследствие призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г.Квітки, М.Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність либо ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він безлюдный (=малолюдный) може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві до сих пор ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга — російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і никак не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию».
Працюючи получи ниві просвітництва, Б.Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікатор-ська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник разумно і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коль вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя».
Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав держи вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:
Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу работать її мав…
Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але безграмотный слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, Вотан з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.
** Бувають семя, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу. Время поставив їх на дорогу, власне, дав їм певний вихідний пульт; час показав їм тії болі, що на їх вони мають озиватися; момент вложив їм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту на первых порах чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу тетюха, що їм потрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний дни.
Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу поди, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею — куди? Ти ж керуй туди спокійно, Мол горить мета твоя, —відповідає один з найвиразніших представників такого типу людей, свой-таки, український, письменник і громадянин Б.Д.Грінченко…
…Справжня біографія Грінченка — в таком случае його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком (пусть) даже до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність душу свою положити по (по грибы) трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проложив у житті свою тракт Грінченко. Стане тут у ряд — і його педагогічна робота, і заходи танец розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди надо життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство.
