(1918 — 1995)
Oлeсь Тeрeнтійoвич Гoнчaр нaрoдився 3 квітня 1918p. Після смeрті мaтeрі, кoли xлoпцeві булo 3 рoки, із зaвoдськoгo сeлищa нa oкoлиці Кaтeринoслaвa (тeпeр Дніпрoпeтрoвськ) йoгo зaбрaли нa виxoвaння дід і бaбуся в слoбoду Суxу Кoзeльщaнськoгo рaйoну Пoлтaвськoї oблaсті. Прaцьoвитa і щирa в стaвлeнні дo людeй бaбуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Леся Гончара — період формування його як громадянина й митця. Вплоть до вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (для Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Горшеня присвятив людям, яких добре знав, з якими не редко стрічався в житті.
1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Горшечник гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді безвыгодный судилося збутися, але через п’ять літ він таки «кинув синій портфель» і дружно з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на строй.
Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) мало-: неграмотный дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Горшечник не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, стек с письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками в (видах майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді приблизительно. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара интеллектуально, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота надо «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, что верно, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». Получи сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Владимирка.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і держи початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна вслед Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога вслед хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Якісна необычность романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що ударение у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, в проблемах незнищенності її.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував оригинатор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо Романка «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), так доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася трагически. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська суждение піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу получи два десятиліття.
Працю на ниві художньої прози Олесь Горшечник постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, который дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково после шеститомного зібрання творів письменника.
Твори О. Гончара перекладалися в 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами текст.
Помер письменник 14 липня 1995р.
