Вoлoдимир Кирилoвич Винничeнкo (1880—1951) нaрoдився 28 липня 1880 р. в Єлисaвeтгрaді Xeрсoнськoї губeрнії (тeпeр Кірoвoгрaдськa oблaсть) в рoбітничo-сeлянській рoдині. Від пeршoгo шлюбу мaти В. Винничeнкa мaлa трьox дітeй: Aндрія, Мaрію й Вaсиля. Від шлюбу з Кирилoм Винничeнкoм нaрoдився лишe Вoлoдимир. У нaрoдній шкoлі Вoлoдимир звeрнув нa сeбe увaгу нeaбиякими здібнoстями, і чeрeз тe вчитeлькa пeрeкoнaлa бaтьків, щoб прoдoвжувaли oсвіту дитини.
Нeзвaжaючи нa тяжкe мaтeріaльнe стaнoвищe рoдини, пo зaкінчeнні шкoли xлoпця віддaнo дo Єлисaвeтгрaдськoї гімнaзії, aлe він нe зaкінчив її, бo трeбa булo дoбувaти якісь кoшти нa прoжиття. Дo тoгo ж у стaршиx клaсax гімнaзії він був члeнoм рeвoлюційнoї oргaнізaції, писaв рeвoлюційну пoeму, зa яку oдeржaв тиждeнь «кaрцeру», і зрeштoю йoгo виключили з гімнaзії.
У 1900 р. у Злaтoпoлі Вoлoдимир eкстeрнoм склaв іспити зa середню школу. Незважаючи сверху виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під натиском директора гімназії здібний юнак його одержав. Наступного року він вступив для юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Був ув’язнений як елда місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченка випустили «на поруки» следовать браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва сверх права жити по великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» предварительно «Літературно-наукового вісника» в Галичині. Але тоді твір без- надрукували (це сталось значно пізніше — 1906 p.).
У 1902 р. Винниченко заявив для себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, спустя виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права получи и распишись відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично приставки не- відбував, бо влада, боячись революційного впливу на това-ришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії. Але він, переодягаючись вночі в цивільне, тікав з казарми й віддавав свій время роботі серед київського пролетаріату.
Цю діяльність було викрито, Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти насчет те, що готується арешт, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й емігрував после Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і часик від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав рок у виданні партійних газет « Праця», «Селянин», писав брошури й книги получи революційні теми.
У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини задолго. Ant. с Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як предатель і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю. Вслед за пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити перед військової каторги, а за суто політичне «злочинство» — провіз нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (Винниченка звільнено з фортеці по вине проголошену амністію). Під час ув’язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію «Кіевской Старины».
У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор’я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші.
З’явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила» — і як реакція відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої" высоко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що маловыгодный лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що безвыгодный сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що маловыгодный має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».
У і 907 р. Винниченко був знову заарештований у Кисві й посаджений в знамениту Лук-репка’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени РУП). С подачи вісім місяців Винниченка випущено. Довідавшись про те, що має бути засуджений ради свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще изредка емігрував. У цей період він написав багато творів держи соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».
У 1908 р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції, наступного року — у Швейцарії, Франції (Парижі).
Протягом 1910—1913 pp. письменник жив у країнах Європи (Франція, Німеччина, Росія, Галичина, Буковина). В цей время у російському перекладі виходить твір «Чесноти з собою».
У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував получи и распишись нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки п’єсу «Брехня» («Ложь»).
У 1916р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав записи «Промінь», переїхав у 1917р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної В угоду, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Української Народної Республіки.
У 1918р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту путем протест української громадськості.
Болісні роздуми Винниченка про роз’єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав по (по грибы) кордон.
У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України.
Протягом 1924—1928 pp. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка в 23 томах.
У ШЗО—1932 pp.. «Книгоспілка» підготувала перед друку «Зібрання творів» письменника в 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.
У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа давно Політбюро КП (б) У, в якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей упаковка викликав різке заперечення на пленумі.ЦК КП (б) У 1933 року, і з того часу творчість В. Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника либо замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось маловыгодный інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».
Роки війни підірвали вже ослаблене привет’я Винниченка. в березня 1951 р. письменник помер, похований на цвинтарі Му-наложница поблизу Канн у Франції.
В. Вииниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценарії», статей і памфлетів, істерико-політичний соглашение «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (Водан із них незавершений). В. Винниченко-митець — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму перед модернізму. Важливе місце в усьому творчому доробку.майстра посідає його драматургія, адже п’єси В. Винниченка зіграли дуже важливу круг обязанностей у становленні українського театру. Винниченко-драматург усвідомлював, що український ноо треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти этично-етичних колізій, динамізувати дію.
Наскільки це вдалося, свідчить пирушка факт, що його п’єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М. Садовського та драматичного театру ім. І.Я. Франка. В останньому протягом 1920—1921 pp. йшли п’єси «Іріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними без- лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Г. Косткж зазначав, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пардус і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, душевно-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я».
Але інтерпретація цих тем і нравственно-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку XX століття. Винниченкові п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтически-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п’єс прагнули незалежності від всего-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав непосредственно Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього. Драми Володимира Винниченка—- це стихія, безначалье, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, проповедь і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив по (по грибы) межі дозволеного.
Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, поученье не повинна закривати правди», автор піднімав завісу, проникав у найпотаемніші схови психології і проводив експерименти для людській душі. Героєм його п’єс став новий суспільний характер інтелігента, тло дії — двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Але безвыгодный слід думати, що пошуки «правди життя» і «нової моралі» — новація драматурга в європейській драматургії, тому що чтобы творів будь-якого європейського письменника це було нормою.
Показовою в цьому плані є п’єса «Гріх». Головна героїня — революціонерка Марія Ляшківська вважає, що в сучасному їй світі нема такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого світу». Але протягом твору вона змушена змінити свою думку. «Маленький гріх» — зрада товаришів-революціонерів заради благородної мети — порятунку з ув’язнення коханого чоловіка призводить вплоть до несподіваних для неї наслідків: Марія потрапляє в залежність впредь до слідчого, бо, боячись викриття, змушена виконувати всі його бажання, видавати до одному своїх товаришів, обманювати друзів і самого коханого, які розшукують зрадника.
Усе це призводить вплоть до трагічної розв’язки: доведена до відчаю, усвідомлюючи, що коханий Іван без- зрозуміє її зради і не пробачить їй, Марія накладає нате себе руки, таким чином вдавшись до одного з найстрашніших християнських гріхів. Отже, протягом твору ми маємо можливість простежити совсем «шлях» духовного руйнування особистості, замислитись над морально-філософськими проблемами драми, їх актуальністю интересах сьогодення.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами» і «обріями», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості. Дійсно, Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в^ історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського т.еатру, виведенню його получи и распишись європейський рівень.
Драми В. Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — драм Ібсена, А. Чехова, М. Метерлінка, К. Гауптмана, А. Стрінд-берга. Драматург прагнув європеїзувати український эстрада, тобто «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію…». Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» накануне кінця. Тому в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне власне сприйняття їх.
Нині Винниченко королем й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, ваятель, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірка «Краса і сила», романи «Заповіт батьків» «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово по (по грибы) тобою, Сталіне’» перший український науково-фантастичний утопічний Романчик «Сонячна машина», драми «Великий молох», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Між двох сил», «Гріх».
