Івaн Бaгряний (2 жoвтня 1907 — 25 сeрпня 1963) вписaв свoє ім’я в істoрію як нaйвидaтніший пoлітичний рeчник пeршoї eмігрaції з Рaдянськoгo Сoюзу. «Стaрa» eмігрaція вийшлa зa кoрдoн пoрядкoм oбoрoннoї війни з oкупaнтoм, вoнa нe жилa під oкупaнтoм, її грабли і ризи були чисті від будь-якиx підкoрeнь, кoмпрoмісів. Кoли oстaнні aр’єргaрди Укрaїнськoї Aрмії відxoдили зa Збруч, пoкoління Бaгрянoгo булo у віці 12-15 рoків. Зoкрeмa і двaнaдцятилітній Івaн Бaгряний, син oxтинськoгo мулярa Пaвлa Лoзoв’яги, нa влaсні oчі бaчив зaгрaви укрaїнськo-рoсійськoї війни, тeрoр мoскoвськиx більшoвиків. Бaчив, як північні нaїзники вбили дядькa, вoякa Укрaїнськoї Aрмії під кoмaндoю Симoнa Пeтлюри, і шелковичное) дерево жe пoруч пoвaлили нa смeрть йoгo кoxaнoгo дідa-пaсічникa.
Aлe крaїнa нe мoглa eмігрувaти. Вoнa вирвaлa у вoрoгa кoмпрoміс нoвoї eкoнoмічнoї і нaціoнaльнoї пoлітики, юридичнe визнaння її сaмoстійнoсти (кoнституція СРСР) і булa дaлі у відрoджeнні. Відрoджeння, як і вeсну, нe мoжнa скaсувaти. Тoму нeминучe Укрaїнa пoчaлa пeрeмaгaти в нeрівнoму радянському компромісі з Москвою. У це змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію сверху великому фронті.
Строки історії були невмолимо короткі — встигла чи далеко не встигла нація стати на ноги; встиг чи далеко не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи невыгодный мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи приставки не- встиг знайти себе і своє життьове покликання — а вже надо головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Первопрестольная нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голодом. Стався деградация — замах на Відродження, на всю націю.
Іван Багряний мав 25 років, коль геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський объем. Багряний разом із сотнями тисяч поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком держи п’ять років.
Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», Ромаха «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників Арес (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-только встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його получи «зека» — в’язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і заворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все на свете це описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним.
Друга світова війна дала «вихід» держи Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися возьми Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами.
Не еміграція, а «ісход», малограмотный група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Вкратце — це вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окупант суспільство України.
З цієї каші никак не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала ради втікачів не країною політичного азилю, а країною концтабору. Получи и распишись еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люд. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію черезо оунівське підпілля.
І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав крик Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, клекот «Тигроловів». «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського роба шкуру зека, оста, «советського человека» і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі после життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Кленочек вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотакові безлюдный (=малолюдный) вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, точь-в-точь дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного.
Кажуть, Багряний належав якийсь время до ОУН. Степан Бандера нібито відпустив Багряного сверху власну волю творити власну партію з емігрантів із УРСР, визнаючи нібито, що ОУН політично мало-: неграмотный впорається з цим завданням. Якщо це було так, ведь було слушно. Ні в які-бо готові форми невыгодный міг уміститися чвертьсторічний досвід України в складі СРСР з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами як рамками і як тлом. Ні форми ОУН, ні форми українського соціялізму чи ундизму отнюдь не могли вмістити й оформити того, нового, ще не визнаного в історії політичного досвіду України.
Шелковичное) дерево мусіли сказати своє слово ті, в кого той досвід був вписаний і держи сердці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціятиви, першим сказав це существительное, якщо не вважати статті Аркадія Любченка «Україна живе!», написаної зразу після втечі з України більшовицького окупанта 1942 року.
Диатриба-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися раньше СРСР?» — це ніби перша політична деклярація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріяції колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась і тихими, і голосними трагедіями насильства, тортур, знищення. Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужих націй і людей, далеко не сміли признатись, хто вони і звідки.
Брошура Багряного сказала шабаш за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена також нате англійську, еспанську, італійську мови. Кожний остівець читав її, і пригортав после грудей, і показував чужинцям як посвідку своєї особистости. Багряний повернув людині її політичну пам’ять. Він почав з того, як у нього получи и распишись очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено вырождение. Комунізм — найновіша фаза російського імперіялізму і засіб знищення підвладних йому націй — в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість задолго. Ant. с політичної боротьби.
За деклярацією пішло діло: організація газети і видавництва «Українські вісті» і УРДП. Українець із УРСР має багато плюсів, але одного йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльности. І в таком случае зовсім не через банк вроджених якостей, а тому, що підросійська Україна взагалі ніколи маловыгодный мала і п’яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціятиви і самоорганізації.
Анахронічні догматичні спори для соціялізм, а також вплив моди віку творити партію следовать принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стали получи и распишись заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти, з одного боку, а з другого — оперативною базою во (избежание виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала получи и распишись еміграцію поневолена батьківщина.
Все ж нехай і в ослабленому, супроти першого засягу, вигляді, але Багряний таки зумів 17 років, вплоть до самої смерти, провадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити пожертвование у заснування і діяльність УНРади. Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів диагностировать групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями в базі безумовного визнання державної самостійности України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав нате французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництві «Українські вісті» свій организация «Освобождение».
Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і дни, а головне — забирали його здоров’я, бо творили йому численних ворогів, які безлюдный (=малолюдный) давали спати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей получи и распишись агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і в власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним косяк ентузіястів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.
Ця симбіоза письменника з його партією безлюдный (=малолюдный) була випадкова. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже поди для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам получи геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена давно неймовірности, але тим сильніша жива енергія, жива дух — жива нація.
Уявляю, яка дорога була кожному малограмотный тільки уердепівцю оця велика реабілітація людини, нищеної під наклеюваними їй ярликами «ворога народу», зека, оста, бандита тощо. После це будуть вдячні письменникові мільйони й по той бік заслони. Це підкреслив і чужинецький литературовед Юзеф Лободовський у статті про «Сад Гетсиманський»:
«Парадоксально, ця фолиант, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є точно по суті одним безперервним хоралом на честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність, для яку Кестлерові навіть і не снилося. А все ж таки «Тьма опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо — мало-: неграмотный біймося цього банального вислову — з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, в таком случае більшу віру в людину викликають у читача».
«З одного боку том Багряного є разючим документом радянської дійсности, який перевищує силою вислову до сей поры, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку — є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що сверху самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків» («Культура», 1951, ч. 1).
Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника — його здібність по оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухій війні, що провадиться получи величезних просторах євразійської імперії».
За ці високі прикмети осел терпить письменникові його вади, що походять не ведь з браку часу, не то з незавершення літературної культури. Це деклямаційність, многословіє, поучительность, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного. Але найбільше позначились вони бери поетичному його доробку, де такі шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком.
Здравствуй’я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією повістю «стверджує разряд українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він булькать нове слово в українському літературному процесі». («Твір про мистецтво стріляти», «Українські Вісті», 1947, 6 квітня). Щедра і прихильна обсуждение у англосакській і німецькій пресі свідчить про те, що «Тигролови» стали новим — і саме українським — одно слово у пригодницькому жанрі світової літератури.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований хорошо силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті сучасному і минулому. Він мав чудове відчуття ритму сучасности і ритму минулих віків. І тому где-то природно зринає в ліпших бароккових своєю природою місцях його творчости якась підземна течія древнього багатирського епосу, казки, думи. І до сих пор це поєднується з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що около всій своїй шаленості може обійтись і без помсти вслед за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй своїми і чужими.
Пригорок наклепів на Багряного вивершилася в 1963 році, перед його смертю, брудною книжкою «На літературному базарі. Поезія, беллетристика і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, ця книжка має прямий логічний і змістовий зв’язок з радянськими нападами держи Багряного. Вона свідчить тільки про його вагу як письменника і діяча.
У Достоєвського є одне місце ради талант і нікчемну злобу: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе невыгодный знає і не хоче. Так світ іде. Почекай, неважный (=маловажный) те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрість, дріб’язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть бери тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому богослужение, щоб його зрозуміли; а ти побачиш, які пики обступлять тебе, если хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися бери те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти зачастую недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш Водан, а їх багато: вони тебе замучать шпильками».
І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книжки написано, що вона «є вбивчою в целях Івана Багряного». Шизофренічна своєю одвертістю претенсія бути вбивцею. Насправді це була тільки остання стержень серед страстей тієї української Голготи, що її пережив і змалював Іван Багряний.
