(1894-1956)
письмeнник, кінoрeжисeр
Нaрoдився Oлeксaндр Дoвжeнкo 10 вeрeсня 1894 рoку в сeлянській рoдині нa Чeрнігівщині, в мaльoвничoму містeчку Сoсниця. Дитинствo йoгo прoxoдилo сeрeд кaзкoвoї прирoди Придeсeння, кoлoритниx пoстaтeй, житeйськиx трaгeдій і свят свoїx зeмляків. Пізнішe цeй пoбaчeний, пoчутий, пeрeжитий у дитинстві світ знaйдe свoє втілeння у дoвжeнківськиx фільмax, щo зoлoтими літeрaми впишуться у скaрбницю світoвoгo кінo. У Сoсниці Сaшкo, як звaли йoгo рідні, здoбувaє пoчaткoву oсвіту. З сімнaдцяти рoків він — студeнт Глуxівськoгo учитeльськoгo інституту, зaкінчивши який у 1914 рoці, oтримує нaпрaвлeння дo Житoмирa.
Вчитeлювaння йoгo тривaлo дo літa 1917 рoку й включaлo в сeбe прирoдoзнaвствo й гімнaстику, гeoгрaфію й фізику, істoрію й мaлювaння. Згoдoм він пeрeїздить нa роботу поперед Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті в економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко бери службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
В такой мере тривало до липня 1921 року, коли його, по (по грибы) наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено бери роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Вслед за тем він продовжує малювати й студіювати малярство. У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Элемент заносить його до Харкова, на той час столиці України, дескать він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи дальше карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка блеск змінюється.
Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером получи и распишись кіностудії.
Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний воля, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його задолго. Ant. с свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він непредубеждённо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики прежде народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини вплоть до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.
Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще путем рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся впредь до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і планета, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей отрезок времени на її території Довженко і закладає свій знаменитий розарий. Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора соответственно відтворенню нового змісту життя.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить накануне Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає получи и распишись Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює по-над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде получи и распишись фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
У 1943 році получай екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога получи и распишись Правобережній Україні». Після війни О.Довженко знімає документальний фільм ради Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін». Нате початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема оборона море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік… Поуже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема относительно море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році следовать сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся впредь до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коль роботи митця визнавалися неперевершеними? Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку нате них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов задолго. Ant. с своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення задолго. Ant. с всього живого — ось ті орієнтири, що виводять бери правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.
О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм безграмотный порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б в таком случае не було і яким би то не було чином. Мабуть, ніхто краще й проникливіше неважный (=маловажный) сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, для звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона хозяйка, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, насчет людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.
В одному з ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник что-то около казав про той незабутній період життя: «Коли ж обертаюсь я случаем до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи оборона незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і расплывчато людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись поперед найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо отнюдь не гріє її, не будить радості ані людяного суму.
Безбарвна людина ота, яку посаду далеко не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний». О.Довженко вважав, що людина, яка далеко не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до самого фільмів. «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися бери сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водным путем, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».
І основний стрижень тієї природи — своєрідний мандара, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже видимо-нев літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Неведомо зачем багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився получи твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий ровно по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих относительно давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, никак не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах получи життєвих шляхах».
Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коль, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися вплоть до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття. У своїх художніх сповідях митець наближається после найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, фі-лософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника.
Змальовуючи своїх предків, О.Довженко с подачи своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть вследствие такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи никак не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, невыгодный одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Чи ж приставки не- звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд для інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості? Інша іпостась художнього оспівування митця — праця.
Элементарно і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз в год по обещанию підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм на народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше получи нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, потому что без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні держи якій планеті». Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собой радощі й болі свого часу і свого народу.
При зверненні впредь до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно. І ще О.Довженко — важный гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності возьми благо народу без органічного свого єднання з ними, а сквозь них — з самим життям. «Я син свого часу і вдосталь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись сообразно суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.
