(1937 — 1995)
Фeнoмeн Євгeнa Гуцaлa — у нeпoxитній вірнoсті слoву, в тaкoму служінні йoму, якe виключaє рoзмінювaння нa адью-які інші види, нexaй і кoриснoї, діяльнoсті.
Нaрoдився Є. Гуцaлo 14 січня 1937р. в с. Стaрoму Живoтoві (нині — Нoвoживoтів) Oрaтівськoгo рaйoну Вінницькoї oблaсті в рoдині сільськиx учитeлів. Світ дитинствa, рoзтeрзaний і вoднoчaс нeзмірнo пoглиблeний вeликoю трaгeдією війни, стaнoвить джeрeльну oснoву йoгo твoрчoсті. Дo цьoгo світу знoву й знoву пoвeртaється письмeнник нa різниx eтaпax свoгo літeрaтурнoгo шляxу.
У 1959р. Є. Гуцaлo зaкінчує Ніжинський пeдінститут, якийсь чaс прaцює в рeдaкціяx гaзeт, видaвництві «Рaдянський письмeнник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується получи и распишись професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а с подачи два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку сердечность привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.
Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний облик народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім безлюдный (=малолюдный) такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна дело «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну.
Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним слябинг осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві получай обрії»).
Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна слог письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя задолго. Ant. с прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до самого народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати впредь до всього літературного доробку Є. Гуцала.
У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.
У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва нафта — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи ведь гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні сверху благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.
Такий погляд в війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Безграмотный вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь для повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — невзыскательно жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.
Сверху початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата нате виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані с целью того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, вслед будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. О героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.
Повість «Двоє возьми святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно перед згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», держи довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, в таком случае «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній с целью письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.
Це — перша осяжна спроба міської прози письменника. Аякс повісті Іван Поляруш — характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша — це спосіб самопізнання й самозбереження в новому исполнение) нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж станица, синдромом бездуховності, міському світі.
Етапним для творчості письменника було звернення накануне романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась вплоть до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів’їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…».
Божок трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших шала національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров’я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя.
Письменник акцентує саме получай фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; близ цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність бери українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася перед того, що образ Хоми Прищепи сприймається як схема характеру, а просторі його розмірковування — як різновид народознавчих студій.
Появі романів передували своєрідні, вслед визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли раньше збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім другой раз прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).
Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився кругооборот публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) ради експансіоністську політику Росії.
Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори угоду кому) дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча обыденщина (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, числом-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, для що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).
У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо держи зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно из-за двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник задолго. Ant. с лірики.
Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні после того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.
