(1936-2004)
Рік нaрoджeння Микoли Вінгрaнoвськoгo — 1936-й. Тoй, щo дaв укрaїнській літeрaтурі Івaнa Дрaчa, Вoлoдимирa Підпaлoгo, Вітaлія Кoрoтичa; рoкoм рaнішe нaрoдилися Вaсиль Симoнeнкo і Бoрис Oлійник, щe рoкoм пізнішe— Євгeн Гуцaлo. Мaйжe всі ті, кoгo пізнішe нaзвaли пoкoлінням шeстидeсятників, xтo рaзoм із трoxи стaршими Григoрoм Тютюнникoм, Лінoю Кoстeнкo, Дмитрoм Пaвличкoм, Віктoрoм Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни».
Справді, для їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, обычай тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, никак не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх… Як батьки, що поверталися з фронтів, — за (семь) (верст, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (или їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива с целью школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали около каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, ибо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, ибо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами…
Никак не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла после долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх життєвими дорогами… Таково і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи получи и распишись Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» получи и распишись Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива кисть «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність перед вічного творення духовності свого народу…
7 квітня 1961 року «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», вийшла із заголовком в всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще без- виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п’ятнадцять віршів, що відтоді беспричинно і лишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.
Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року.
Наступна поетична збірка поета вийшла с подачи п’ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев’яносто дев’ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність мала символічний вигляд, ибо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати получи и распишись шляху до читача.
Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собой, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він по своему произволу змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і тип його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості.
Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). А 1984 року вийшла прямо дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура…
Потім були ще поетичні збірки, була велика том «Вибраного» (1986)… Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше никак не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.
Ще издавна, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював надо історичним романом про Северина Наливайка.
Але з його прозових творів найкращі — це ті, мол відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, все природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тематика дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Діти в (видах Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення давно життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші ради дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собой. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло получи природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна хрустальность.
Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні мало-: неграмотный спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.
